Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України - Вікторія Вікторівна Садівнича

…в середньовічній Україні залізо виробляли з болотної руди? Це закарбувалося у відповідних назвах населених пунктів: Рудка, Рудки, Рудно, Рудавки тощо. Болотну руду виплавляли в дуже простий спосіб – у «димарках», біля яких будували кузні для виготовлення знарядь праці.

Золотарство – обробляння благородних металів: золота й срібла. На території України бере свій початок у ремісничому виробництві докиївської доби. У другій половині XVII–XVIII ст. золотарі виготовляли сережки, персні, каблучки, оправи для ікон тощо. Осередками золотарства були здебільшого великі міста – Київ, Чернігів, Харків, Львів, Ніжин, хоча працювали золотарі й по селах, особливо на Гуцульщині.

Давні ювеліри зазвичай самі виконували лиття благородних металів, використовуючи форми, виготовлені з глини та піску. Після охолодження металу форму розбивали й одержану річ остаточно оздоблювали рашпілями, різцями та іншим спеціальним інструментом. Для плавлення металу використовували хатню піч або маленьке горно, вогонь у якому роздмухували за допомогою мініатюрних міхів. Ремісники вміли зварювати окремі деталі й орнаментувати вироби, надаючи їм вишуканого зовнішнього вигляду.

З кінця XIX ст. золотарство в Україні почало занепадати, частково зберігаючись тільки в невеликих містечках та в карпатських селищах. Лише останнім часом воно почало відроджуватися.

Вичинка шкіри волів та коней, з якої шили взуття, була відома на наших землях під назвою чинбарство (на Західній Україні – гарбарство), вичинку шкур овець для одержання овчини називали кушнірством. У чинбарстві вирізнялося також лимарство – вичинка шкіри- напівфабрикату – так званої «сириці», яку використовували для виготовлення збруї та інших господарських предметів. Разом із шевським ремеслом (пошиттям взуття), кожухарством та шапкарством вони утворювали групу традиційних українських шкіряних промислів і ремесел.

Верхній одяг традиційно шили з овечої шкіри, а взуття – зі шкіри волів, коней і свиней. Зі шкіри цих тварин сільські умільці виготовляли й інші побутові та господарські речі. До XVIII ст. кушнірства й гарбарства (чинбарства) як окремих домашніх промислів не існувало: і кравці, і шевці самі вичиняли шкіру, з якої потім шили взуття, кожухи, шапки тощо. Найдавніший спосіб вичинки шкіри полягав у її вимочуванні в настої дерев’яної (переважно дубової) кори. Лише з 1878 р. почали обробляти шкіру за допомогою мінеральної солі.

В Україні льон, коноплі, а також вовну здавна використовували як ткацьку сировину. На початку XX ст. почали застосовувати й нетрадиційні види сировини: бавовняну й паперову пряжу, а в західних регіонах – металеву сріблясту нитку – сухозлітку.

Вирощування тих чи тих прядивних культур залежало від кліматичних умов. Так, на півночі (Волинське Полісся), а також у Карпатах сіяли переважно льон. Але загалом в Україні існували більш сприятливі умови для вирощування конопель. У деяких районах (Поділля, Подніпров’я) плекали обидві культури.

Обробляння лляного й конопляного волокна та овечої вовни й виготовлення з них тканин також були важливими для кожної селянської родини. Процес вирощування та обробляння льону й конопель був досить складним і потребував докладання чималих зусиль. Натомість обробляння вовни забирало менше часу й сил.

…нитки пряли вручну за допомогою веретена? Для підсилення обертання на нижній кінець веретена натягували круглі глиняні або кам’яні кружальця – пряслиця. Первісним ткацьким знаряддям був верстат вертикального типу. Численні археологічні знахідки пряслиць для веретен, кам’яних і глиняних тягарців для натягування основи у ткацьких верстатах засвідчують поширення й високий рівень розвитку ткацтва на теренах України ще за часів трипільської культури.

Теслярство – один із найбільш поширених деревообробних промислів, який полягає у зведенні житлових та господарських будівель. Зрубані дерева обтесували здебільшого вручну різними сокирами й розпилювали на колоди. Уздовж колод знизу долотами видовбували поздовжні пази, а на кінцях робили зарубки. За допомогою простого, але ефективного знаряддя – драчки – колоди щільно з’єднували в зруб.

Народні майстри-теслі в XVII ст. звели багато унікальних споруд, зокрема відомий Новомосковський собор (без жодного цвяха!), козацькі укріплення, що дивували іноземних фахівців.

Із поширенням в Україні заробітчанства сільські теслі й столяри будували водяні млини й вітряки, зводили церкви, монастирі та інші монументальні споруди. Традиції народного теслярства до сьогодні зберігаються в сільському будівництві.

Столярство – деревообробний промисел, який полягає у виготовленні з деревини меблів та хатнього начиння (лав, ослонів, скринь, столів, табуретів та стільців, мисників, ліжок), а також віконних рам та рамок для вуликів, частин борін та плугів тощо.

Серед інструменту українських столярів було багато давніх знарядь: сокира, тесло, стамеска, молоток, свердло тощо. Згодом він поповнився столярним верстатом, рубанком, фуганком. Округлі вироби (колони для церков і ґанків, деталі прядок, веретен, дитячі іграшки) столяри виточували на найпростішому токарному верстаті (коловоротці). Для вимірювань застосовували розміряч, косинець, тримач. Із появою на дерев’яних виробах залізних деталей з’явилися гайкові ключі різного діаметра.

Багато українських столярів були справжніми віртуозами. Значну увагу вони приділяли оздобленню виробів дерев’яними розетками, хрестами, квітками та іншими візерунками. Особливо уважно ставилися до орнаментування скринь, призначених для зберігання посагу, адже ті зазвичай стояли в хаті на видному місці.

Плетіння – кустарний промисел, який полягав у виготовленні предметів побуту та художніх виробів із різноманітної сировини. В Україні, особливо в Поліссі, плетіння має багаті й давні традиції. Як сировину для нього використовували